"Поступ", №101(1710), субота-неділя 14-15 травня, 2005 року

ПОСТУП ПСИХОЛОГІЇ

Сенсаційності цієї виставки багато хто не помітить. "Запах жінки" - колекція фотографій-актів, яку кожен охочий має нагоду побачити у галереї "Дзиґа" (до 20 травня), є контроверсійним зображенням оголених жінок, або жінок-запахів. Ню на межі психоделічного мистецтва і соціальної порнографії. Колекція схожа на виклик Львову і його культурі, як би, ймовірно, сказав психоаналітик-професіонал (втручання дилетантів-психологів у наше життя - цікава й не менш небезпечна фішка нашого часу корпоративних психотренінгів й корпоративних вечірок). Проте соціальні революції, як не богемно це звучить, супроводжуються революціями сексуальними. І нема на то ради.

Привабливі ексцентричні інтелектуалки "Запаху жінки" із викликом в очах чи то в таких ж сокровенних западинах й опуклостях тіла, мабуть, не можуть не викликати суперечливих думок, емоцій або й почуттів. Ці портрети душі, тіла й всього, що завгодно, 6 травня по-своєму гіпнотизували до себе присутніх на відкритті згаданої фотовиставки Юрія Ковальчика. Облишмо нумерологію, згадаємо День ангела кожного Юрія і, ще цікавіше, того ж дня народився "великий збоченець" Соломон Фройд. Усе ж, щоб описати те, що відбувалося 6 травня 2005 року у львівській галереї "Дзиґа", замало буде слів глядачів: "далі нікуди!", клініка!", "порнографія", "а моделі я б вибрала гарніші", "а я б ще розумніших та зухваліших" тощо. Тому зумисне не вживатимемо слів "краще/гірше", "добре/зле" ... "красиво/потворно".

Натомість наважимось передати атмосферу виставки через фразу одного молодого дотепника, який замріяно промовив до своєї привабливої колєжанки: "Відверто кажучи, навіть не знаю, що про цих жінок і думати... Але я б хотів спробувати хоч трохи побути якоюсь із них".

ЮРІЙ КОВАЛЬЧИК: Про гіпноз жінок і запахи

— Пане Авторе, відрекомендуйтеся, будь ласка.
— Юрій Ковальчик. Народився і поки що проживаю у Львові. Художньою фотографією займаюсь давно, а наскільки художньою - складно прив'язати до хронології. У 1998 році оформив стосунки зі Спілкою фотохудожників України, з чого обидві сторони дотепер щасливі. Перебував у правлінні Спілки, художній раді, але нині воліє правити собою і давати собі раду сам. У 19... році не мав персональної виставки у Відні, у Луврі. У 19... - 20... рр. не виставлявся у Куала-Лумпурі, Тулумбі, Лусаці чи інших містах, Із 1999 року не мав стосунків з FІАР та іншими аматорськими організаціями, а також успішно не отримував високих аматорських звань АFIАР та ЕFІАР. Мої роботи не перебувають у приватних колекціях королеви Великобританії, канцлера Німеччини, сина колишнього шаха Ірану та інших визначних осіб із екзотичних і не зовсім країн. Люблю фотографії, жінок і... пиво.

—  Дякую. "Запах жінки... Ніяк не доберу, з якого саме дерева, але який же запах!" - писав Мацу Басьо. То з якого дерева, образно кажучи, Ваші фотографії, які передають жінок на запах?
— Усі фотографії виконані на фотопапері, виготовленому вручну. Мною розроблений і вдосконалений рецепт фотоемульсії. Емульсію за спеціальною технологією треба наносити на художній папір. Давня техніка, відроджена у цифрову епоху. Відбитки неможливо повторити.

— Схоже на те, що Ви провокуєте своїми роботами не просто глядача, але й колег по об'єктиву. Ви не галичанин?
— Не в тому річ. Галичанки, як собі уявляють, - то такі солодкі кобіти, котрі лежать десь у ромашках. Лежать - у кращому разі - напівоголені. Або, скажімо, старі селянки в національних строях. Причому всі вони такі дуже чемні і поважні. Як на мій погляд, вони не зовсім такі. Тому що люди різні. І галичани теж різні. Ви натякаєте на мою минулу виставку і скандал із одним портретом пари, де жінка біля чоловіка сиділа топлес. Щобільше, у цієї жінки - великі груди. Звісно, львівського глядача й львівського журналіста це шокувало. Тоді багато хто обурювався, мовляв, та як таке можна собі дозволяти... Я ж розумію, що ми маємо право на свою думку й реклама є реклама.

— Здається, поганої реклами сьогодні вже не існує. Robert Mapplethorp дозволяв собі у своїх фотографіях значно більше, щоб пояснити: чоловіче тіло не "чернетка" Бога. Ви ж обираєте для своїх знімків жінок. На добровільних засадах?
— Зрозуміло. Альбомів класиків, сучасних і не дуже, в моїй колекції вдосталь. Robert Mapplethorp робив неймовірні портрети, й у його роботах можна багато чому навчитися.
Стосовно жінок, то скільки чоловіків, стільки ж поглядів на те, якою є жінка. Кожен чоловік сам вирішує свої стосунки з жінками і ставлення до жінок. Особливо цікавими тут завжди були митці, і це ні для кого не секрет.
У мене свого часу був конфлікт із відомим фотографом паном Бараном, який мені говорив: "Ти показуєш негативи. І зовнішні і внутрішні, а це не зовсім добре". По-перше, я не вважаю, що на моїх світлинах - однозначний негатив. Тим паче, якісь патології, як дехто думає. По-друге, фотограф має бути об'єктивним по змозі. Тобто навіщо очорнювати й навіщо прикрашати? Я не є фанатом салонних фотографій. Згодом пан Баран сказав мені: "Ти знаєш, я зрозумів, що ти хотів сказати своїми фотографіями". Він доповнив, що я дуже тонко відчуваю жінок, десь на рівні запахів. Звідти й назва цієї виставки.

— Одразу викриваєте в собі хіміка. А ще Ви, напевно, психолог... по життю. Чому Ви не сприймаєте салонних актів/ню? Поясніть, якщо Ваша ласка.
— Салонні листівки нічого особливого для мене не означають. Окрім того, в салонних акціях ніколи не брали участі фотографи таланту покійного Ньютона, чи наприклад, Судека. Як ви гадаєте, вони робили свою справу надаремно? У Гельмута Ньютона інший підхід і до салонного мистецтва, і до мистецтва загалом. Такий підхід набагато цікавіший для мене. Я в своїх роботах прагнув бути максимально відвертим, однак не впадати ні в солодкість, ані у порнографію. Адже якщо є очі, руки, то є і клітор. До того ж наголошую, що я досі не можу зрозуміти, чому журналісти, які мали б розуміти, що таке мистецтво, на мої роботи не вміють відгукнутися адекватно. Щиро.

— А що Ви особисто вкладаєте в поняття "запах жінки"?
— Запах жінки - річ асоціативна. Це запах її рук, шиї, плечей... І ці всі запахи різні. Попри те, що кожна людина має свій неповторний запах.

— Одна Ваша робота є глибоко символічним "запахом" жіночої руки, яка тримає стопу. Ідея відома, а мотив зняти саме так...
— Це вічна тема. Якщо б Ви придивилися пильніше, то б побачили на нозі й руці фотомоделі рубці від порізів. Це красива стопа лівчини-суїцидалки. Ви коли-небудь звертали увагу на те, як старі майстри малювали ноги Христа? Роздивіться детальніше символи на Вірменській... (Усміхається. - Авт.).
З іншого боку, запах - це ступінь прийняття людини людиною. Стосунки між чоловіком і жінкою значною мірою визначає запах. Від запаху нерідко трапляється дуже глибоке внутрішнє відторгнення. Людина тонкої організації душі і тіла такі моменти відчуває. Якщо ти приймаєш людину, то приймаєш її такою, як вона є, а не думаєш, що в цій людині не так.

— Це вже сфера психології. Від кого Ви це взяли?
— Кріста Майкс. Австрія. Школа Альтаузее. Там не займаються тією легкою "науковою проституцією", якою бавляться, наприклад, американці. Психологія - це серйозно. Класичний приклад - історія Мерилін Монро і її психоаналітика Ґрінсона. Він втрутився в життя, що зіграло фатальну роль, за однією з версій, не лише в житті, а й навіть у смерті Монро.

— Фотографія, за давніми індіанськими віруваннями, - відбиток душі людини. Отже, фотограф також втручається в життя людини, немає значення, наскільки нав'язливо.. Втручається.
— Індіанці мали рацію. Щодо втручання, то це і є пояснення моїх фотографій, їхньої художньої документальності. Так, я естет. Не такий рафінований, як Ігор Садовий, проте справжня антиестетика мене теж ненадто цікавить. Я схильний зображати на своїх роботах, умовно кажучи, естетику правди, якою б вона не була. Ось що мене вабить у мистецтві фотографії.

— Щодо "ваблення", то колись це поняття означало теж, що й "магнетизм" і "гіпноз". А потім Месмер вивів свою теорію "тваринного магнетизму". Запах, з цього погляду, - біохімія феромонів, душевної енергетики й чогось такого, що взагалі нереально пояснити. Які жінки "на запах" серед Ваших моделей?
— Інтелектуалки. Із сильним розумом. Розум, як не дивно, буває слабким. Тіло, душа, розум є пов'язаними між собою в жінці. Жінка розумна - дня мене гарна жінка. Грубо кажучи, є красуні, в яких душі мало. Мені таких жінок нецікаво фотографувати. Скажу ще одне: інтелект - це не просто розум, а значно більше. У нерозумних жінок й обличчя не таке цікаве, не з'являється бажання навіть дивитися на таких красунь. Просто дивитися.

— А на потворних жінок у Вас не виникає бажання дивитися?
— Естетика - тонка сфера. Естетика потворного - питання спірне і філософське. Тут меж немає, є конкретна ситуація й конкретне сприйняття. Принаймні я аналізую свої думки, зважаючи на ці дві умови. Психіка виходить назовні через тіло, розумієте? Зрештою, є світло й тінь. Між іншим, назва відомого журналу, який поступово "вмирає". Аби побачити світло, треба побачити тінь. І ще. Аби людина могла робити щось добре чи зле, в неї повинен бути вибір. Вільний вибір.

— Добре і зле - ніби Бог і диявол? Щось таке.
— Щось на кшталт цієї вічної теми. Їхнє існування власне й лежить у площині вибору людини, що вона хоче. Мусить бути вільний вибір. Як казав один мій добрий знайомий, "якщо би Бог конче хотів, аби в нього повірили, то міг би з'явитися над якоюсь церквою і повисіти трошки в небі". Мистецтво - також вибір.

Розмовляла Інна КОРНЕЛЮК